1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer

Життя парафії Швидкий доступ

liturgia1

Богослужіння

Розклад богослужінь та інших заходів 

 

gazeta

Парафіяльна газета

Усі актуальні події

 

arhiv

Архів новин

Усі архівні статті

 

Спільноти

Парафія- спільнота спільнот

Наша спільнота Ми у Facebook


ПОСЛАННЯ СВЯТОГО ОТЦЯ ФРАНЦИСКА З НАГОДИ 57-ГО СВІТОВОГО ДНЯ МОЛИТВИ ПРО ПОКЛИКАННЯ (3 ТРАВНЯ 2020 РОКУ)

 Petro 

Слова покликання


Дорогі брати і сестри!

4 серпня минулого року, у 160-ті роковини смерті святого Кюре з Арсу, я вирішив написати лист священикам, що присвячують дні свого життя служінню Божому людові згідно з покликанням, із яким Господь звернувся до них.

З цієї нагоди я зупинився на чотирьох ключових словах – «біль», «вдячність», «мужність» і «прослава» – аби подякувати священикам і підтримати їх у служінні. Я певен, що сьогодні, у 57-й Світовий день молитви про покликання, ці слова варто скерувати до всього Божого люду в контексті євангельської розповіді про особливу подію, яка сталася з Ісусом і Петром у буремну ніч на Тиверіадському морі (пор. Мт 14, 22-33).

Після помноження хлібів, яке вразило натовп, Ісус наказав учням сісти в човен і перепливти на інший берег, доки Він відпускатиме народ. Ця подія на озері трохи схожа на життєві мандри. Бо ж справді, човен нашого життя поволі рухається вперед, ніколи не припиняючи пошуків щасливого берега; він готовий до зустрічі з небезпеками й загрозами, та все одно сподівається на поворот стерна, який нарешті дозволить стати на правильний курс. Але іноді човен збивається зі шляху, потрапивши в бурю труднощів, сумнівів і страхів або, замість керуватися світлом маяка, яке провадить до безпечної гавані, дозволивши ілюзіям засліпити себе.

Саме це стається в серцях учнів, які, маючи покликання йти за Учителем з Назарета, мусять наважитися на мандрівку до іншого берега, погодитися відважно відкинути звичний затишок і вирушити за Господом. Ця пригода аж ніяк не безпечна: спадає ніч, дме зустрічний вітер, човен хитається на хвилях, і мало не сковує страх виявитися негідними й не виконати дорученого.

Однак Євангеліє каже нам, що в цій складній мандрівці ми не самотні. Господь, неначе розганяючи вранішньою зіркою нічну пітьму, іде бурхливими водами й наздоганяє учнів; Він запрошує Петра підійти до Себе по воді, рятує учня, побачивши, що той потопає, і нарешті, сівши в човен, стишує вітер.

Перше слово – «вдячність»

Перше слово в покликанні – це «вдячність». Дотримання правильного курсу залежить не тільки від наших зусиль і прокладеного маршруту. Самореалізація й утілення життєвих планів – це не математичний результат виборів окремого «я»; навпаки, це перш за все відповідь на виклик, який приходить згори. Це Господь указує нам берег, до якого треба вирушити, і наділяє мужністю сісти в човен; це Він, покликавши нас, стає нашим керманичем, аби супроводжувати і скеровувати, щоб ми не наскочили на мілину нерішучості й були здатні ходити навіть бурхливими водами.

Усіляке покликання народжується з повного любові погляду, із яким Господь іде нам назустріч – може, саме тоді, коли наш човен уже готова поглинути буря. Воно – «не просто наша постанова, це відповідь на безкорисливий Господній поклик» (Лист до священиків, 4 серпня 2019); і ми зможемо його розпізнати і прийняти, коли наше серце відкриється для подяки й наповниться Божою присутністю.

Друге слово – «мужність»

Коли учні бачать Ісуса, Який підходить до них по воді, то спершу думають, що це привид, і лякаються. Однак Ісус одразу закликає їх до мужності словами, які завжди мають супроводжувати нас у житті й у мандрівці покликання: «Заспокойтесь, – це Я, не страхайтеся!» (в. 27). Власне, це друге слово, яке я хочу запропонувати вам: мужність.

Іти, зростати, обирати шлях, який Господь призначив для нас, часто заважають привиди, що метушаться в серцях. Коли ми чуємо покликання покинути безпечний берег і ввійти в певний статус – узяти шлюб, отримати свячення, скласти обітниці богопосвяченого життя – першою реакцією нерідко стає «примара невіри»: не може бути, що це моє покликання; чи це точно правильний шлях, чи Господь запрошує мене саме до цього?

І поступово ці вагання, виправдання та припущення позбавляють нас сил, спантеличують, паралізують і заякорюють при самому березі: ми вважаємо, що помиляємося, що не гідні цього покликання, просто побачивши примару, яку треба відігнати.
Господу відомо, що фундаментальний життєвий вибір – як-от одружитися чи скласти обітниці для служіння Йому – вимагає мужності. Він знає запитання, сумніви та труднощі, які розхитують човен людського серця, а тому заспокоює нас: «Не бійся, я з тобою!» Віра в Його присутність, що виходить назустріч і супроводжує нас, навіть коли море розбурхано реве, звільняє від того недбальства, яке я вже колись називав «солодкавим смутком» (Лист до священиків, 4 серпня 2019), – від внутрішнього розчарування, що стримує нас і не дає змоги відчути всю красу покликання.

Третє слово – «біль»

У листі до священиків я також згадував про біль; але тут хочу витлумачити це слово по-іншому й поговорити про рутинні клопоти. Кожне покликання передбачає обов’язок. Господь кличе нас, бо хоче вподібнити до Петра, що міг «ходити водами», тобто взяти наше життя в руки й поставити на служіння Євангелію – конкретне та щоденне служіння, яке Він показує нам, особливо в різних покликаннях мирян, священиків і богопосвячених осіб. Та ми дуже схожі на апостола: у нас живуть як бажання й запал, так і слабкості та страхи.

Якщо ми занадто перейматимемося думками про майбутні негаразди чи про рутинні клопоти, що чекають попереду, у подружньому житті або священицькому служінні, то невдовзі відведемо очі від Ісуса та, як Петро, ризикуємо почати тонути. Віра ж, попри нашу вразливість і вбогість, дає змогу йти назустріч Воскреслому Господові, долаючи бурі. Він простягає нам руку, коли через утому чи страх ми мало не тонемо, і наділяє піднесенням, необхідним, щоб із радістю й захопленням переживати покликання.

Четверте слово – «прослава»

Коли Ісус сідає в човен, припиняється вітер і вщухають хвилі. Це прекрасний образ того, як Господь діє в нашому житті й у метушні історії, особливо в бурхливі часи: Він наказує зустрічному вітру вгамуватися – і сили зла, страху, відчаю більше не мають влади над нами.

У конкретному покликанні, яким нам запропоновано жити, вітри можуть виснажувати. Я думаю про тих, хто взяв на себе важливі обов’язки у громадянському суспільстві, про подружжя, які невипадково люблю називати сміливими, й особливо про тих, хто обрав богопосвячене життя і священство. Знаю вашу втому, самотність, яка іноді пригнічує серце, загрозу рутини, яка повільно гасить гарячий вогонь покликання, тягар невизначеності й непевності наших часів, страх перед майбутнім. Будьте мужні, не бійтеся! Ісус – поруч із нами, і якщо ми визнаємо Його єдиним Господом свого життя, Він простягає руку й підхоплює нас, аби спасти.

І тоді, навіть посеред хвиль, наше життя відкривається для прослави. Це останнє слово покликання, і я хочу, щоб воно стало запрошенням плекати в собі внутрішню настанову Пресвятої Діви: вдячна за Божий погляд, який зупинився на Ній, Вона ввірила Господові страхи й турботи, відчайдушно прийняла Його заклик і зробила Своє життя вічною піснею прослави Бога.

Дорогі друзі, цього дня особливо, але й серед душпастирських буднів наших спільнот, я бажаю, щоб Церква у служінні покликань розкривала порухи кожного серця. Нехай кожен із вдячністю зможе почути Господній заклик, набратися відваги сказати «так», подолати рутинні клопоти вірою в Христа і, нарешті, запропонувати своє життя як пісню прослави Бога – заради братів і всього світу.

Нехай Діва Марія супроводжує нас і заступається за нас.
Дано в Римі, у святого Йоана на Латерані,
у день другої неділі Великого посту, 8 березня 2020 року

Франциск, Папа

Коментарі:

perova7 КОРОТКА ІСТОРІЯ ПАРАФІЇ: Не рахуючи будівництва каплички на Святошино, можна сказати, що київський капуцинський храм на Перова є першим ... >>>